 Леонід ЗАКОРДОНЕЦЬ |
Міцного роду встояне тепло...
Відомий український класик Улас Самчук якось сказав: «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов'язок перед народом». Відчуття особливого обов'язку перед оточенням притаманне Леоніду Олексійовичу Закордонцю, члену Національної спілки письменників України, лауреату премій імені А.Малишка, Г.Косинки, Заслуженому діячу мистецтв України.
Леонід Олексійович народився 11 травня 1941 року в селищі Білогір'я (колишні Ляхівці) Хмельницької (колишньої Кам'янець-Подільської) області у багатодітній працелюбній родині. На нього, чотирьохрічного малюка, серед лихоліть війни вказав матері рукою старець: «Його — бережіть особливо!».
Повоєнне дитинство було коротким, як і у всіх. Сільська школа з теплою пічкою відігрівала дитяче серце у зимові дні, навколишні поля, мінливі, наче небо, вся подільська природа насичувала душу красою, яка потім виливалася в поетичних рядках. Краса і праця — як два крилау житті юнака, що дали заряд для злету. Перший вірш опублікував у Білогірській районній газеті у 1958 році. З того часу жодного дня не минуло без поетичного рядка. Того ж 1958 року Леонід Олексійович закінчив Бережанське медичне училище, поринув у круговерть людських проблем, працюючи завідувачем Гулівецьким фельдшерсько-акушерським пунктом на Хмельниччині. З 1960 по1963 рік «відслужив, як треба і вернувсь» з Радянської Армії.
Поводивши стежками-дорогами, повернула доля Леоніда Закордонця на Київщину. У 1969 році він закінчив Київський медичний інститут імені академіка О.О.Богомольця, працював лікарем-терапевтом Київської обласної клінічної лікарні, лікарем-терапевтом Бучанської поліклініки, головним лікарем Коцюбинської лікарні.
І завжди поруч була його поетична муза. Друкувався Леонід Олексійович в газетах і журналах України, його творинерідко звучали на радіо. Це вона, самаДоля, вложила в його руку перо і веліла писати. Про все, що болить, що бентежить і тішить душу, про все, що небайдуже серцю. Його слову притаманна гострота суджень, відкритість душі, щирі вболівання за долю рідного народу.
Багатогранний і непересічний, Леонід Олексійович Закордонець — не лише відомий поет, а й талановитий лікар, громадський діяч, щирий товариш, публіцист, краєзнавець, а то й навіть актор — дотепне і гостре слово Леоніда Олексійовича славиться не менше за його поетичні метафори.
На віршах Закордонця (а це майже 20 книжок) виросло не одне покоління. Його твори, в яких дуже влучно відбита кожна епоха в житті нашого народу і людські переживання, надії і радощі, що її супроводжували, вивчають у всіх школах Приірпіння. Чимало текстів покладено на музику композиторами М.Катричком, Ю.Рожковим, В.Аксьоненком, С.Крижанівським, О.Бурмицьким та ін. і лунають вони по всій Україні.
Своїми вчителями поет вважає багатьох творців літератури, але найбільше — Андрія Малишка, Олеся Гончара, Бориса Олійника. У біографії поета є цікавідеталі, які він сам береже в пам'яті якзнаки долі. Леоніду Олексійовичу пощастило отримати «благословення» від знаних українських поетів і письменників. У 60-х роках від Андрія Малишка, що познайомився з творчістю молодого Закордонця, почув схвальне: «Пиши!». Досі згадує, як невдовзі з трепетом підійшов до Олеся Гончара, з яким познайомив Борис Олійник: «Оце і є Закордонець!». Молодий поет не став тоді сліпо наслідувати видатних «метрів», намагався привносити в літературу щось своє, нове, хоча в творчому доробку знаходять і сильніші речі, і слабші. Та одне незмінне — він завжди прагне зворушити читача. Леонід Закордонець — із тих людей,які не бояться говорити правду в очі, яка, як і ліки, не завжди солодка, та цілюща. Єдина відмінність — правду не можна передозувати, а напівправда — це вже брехня. Кому, як не йому — і лікарю, і поету, цього не знати. Він із тих, хто має власну позицію і відстоює її до кінця, хто не поступається своїми переконаннями заради підлесливого догоджання «вищестоящим». У свої сімдесят поет виводить одну із простих і фундаментальних формул: «Головне, коли стоїш навпроти людських очей, — могти чесно у них дивитися». Людина, за переконанням Леоніда Закордонця — це нескінченний процес. І це не тільки відчуття того, що меж досконалості не існує, а й розуміння того, що, зупинившись у своєму самолюбуванні, втрачаєш усе, не можеш не тільки іти далі, але й творити. Чи не тому, прокидаючись щоранку, Леонід Олексійович, як зізнається, — знову і знову починає себе заново? Пожинаючи врожай чотирьох десятків років праці на поетичній ниві, Леонід Закордонець несе до читача добірний сніп свого доробку. Леонід Олексійович — автор півтора десятка поетичних збірок. Перше видання «Вітрила» побачило світ у видавництві «Молодь» у 1969 році. Потім вийшли одна за другою книги: «Дві любові», «Ці дні спалахують, минають», «І щастя мав би я», «Вода не спить», «І поклявшись небом і землею», «Не розгубивши святості душі», «Листя шафранної осені», «Боже, верни нам пам'ять», «Така пора», «Над світом пройдених доріг», «Вісь із каменю», «Висить зоря на срібній павутинці». Леонід Олексійович — автор барвистого вінка слів пісень, покладених на музику композиторами М.Катричком, О.Бурміцьким, О.Моргуном, Ю.Рожковим, О.Марцинківським та іншими. Вінок і сніп — «красиве і корисне»... Хоча, як сказав про Леоніда Закордонця Микола Луків, «доля не встелялайого творчого шляху квітками». Щоденні зустрічі лікаря Леоніда Закордонця знедугами і болями людей не зачерствили його душі. І нині, попри клопітну керівну працю в санаторії «Зірка», що розташований у селищі Ворзель, він знаходить час і для спілкування з сім'єю, і з письменниками, і з пересічними громадянами. Найбільше любить говорити з дітьми, часто відгукується на запрошення учнів шкіл Ірпеня. А після щирих зустрічей з юними громадянами читаємо нову поезію: І я кажу їм: «Всі ви — молодці, Що любите і школу, й мову рідную, І вчителям вклоняєтесь щодня. Ото і жити будете по-гідному І йтимете в житті не навмання». Як же автор викроює хвилини для творчості? На це питання Леонід Закордонець відповів так: «Спресовую час». А ще іноді рятує «ковток блакитного неба і розмова з розпеченим каменем». Кожен митець по-своєму визначає сутність поезії. Ця людина ловить і цінує кожну мить життя: Казав Хайям: «Життя — це тільки мить», А як в ту мить мені весь шлях вмістить?! Можливо, саме тому доля подарувала лише йому, одному із шістьох дітей хліборобської родини, цей шлях — шлях до творення краси, гармонії, любові. Мудрий Конфуцій зауважив, що той чоловік гідний поваги як керівник, хто має лад у власній родині. Для Леоніда Олексійовича сім'я — справжнє джерело енергії та пристань для стомленого бурями життєвого корабля. Дочкам, Людмилі та Тетяні, які продовжують сімейну лікарську справу, присвячено поезії: «Провесінь», «Людмилі», «Дочкам». Здається, всю силу батьківських почуттів він вилив у словах: В ночі тяжкі не змикалися очі. Вистачить болю на кілька століть. Дочки, від вас я нічого не хочу. Будьте щасливими й довго живіть. А про безмежжя любові до своїх онуків, Сашка та Владислава, у яких поет бачить своє любе дитинство, свідчать поезії «Перша усмішка...», «Зимовий начерк», «Звабливе коло», «Онук». Ось зворушливі слова із останньої поезії: Спочити хвиля прилягла Біля човна старенького Донька онука повела, Немов мене маленького («Онук»). Та найбільше ніжних слів сказано саме тій, що поруч вже багато років, — дружині Наталії, яка працює вчителем математики у вечірній школі нашого міста. Невимовна зворушливість простежується в поезіях, на мій погляд, одних із найкращих у творчому доробку автора: «Наталії», «З ночей та у дні», «З тобою», «Все та ж дорога...». Ховає від мене тебе голуба далина, Настуню, Настусенько, квітко моя чарівна. А вечір надходить і місяць червоний снує Доріжку від тебе в розчулене серце моє. Праця поета — важка ноша: треба вміти долати пересуди, докори, втому і страх, але ціна її незміряна, бо це душа людська промовляє до спорідненої душі. І тому... Сонце не щодня мені відкрите. І приходить вдача не щодня. Але я — поет, і я — цілитель, І тому не можу навмання Непростий обов'язок вершити. Дійсно, кожна людина має всі свої діяння звіряти із законами Божими, жити по правді, творити прекрасне, щиро люблячи, віддано працюючи, приносячи користь Вітчизні, рідному народу. Людська душа, а надто душа поета — річ незбагненна, дивовижна. Справжній митець не шукає слави та нагород (вони й самі його знайдуть), не думає про себе, беручи важкий тягар відповідальності за долю рідних, народу, держави. Завдяки творчості нашого земляка — Леоніда Олексійовича Закордонця перед нами постав світ добра, любові і краси. Тож хай ще багато літ він нас тішить своєю присутністю на цій землі і плекає Поезію в собі. Бо вона — суть і душа життя Леоніда Закордонця, до неї його найщиріше благословляюче слово: Була ти в радості зі мною, Була у горі та біді. То шелестіла лепехою, То мила зорі голубі. Була голодною, і сито Дивилась мовчки на поріг. Всміхалась смирно й гордовито, Чужий замолюючи гріх. Була легкою й незручною, Могла і викресать сльозу. Та не була лише пустою Й ніде не зрадила красу. Дарина Вербенська